n->oo

n → ∞ …

Це був уже пізній час. Брехунець давно замовк. Лунала лише тиха пісня Ніни Сімон з дешевих колонок комп’ютера в іншій кімнаті.

Він – схиблений на математиці – допивав зелений чай з курагою, після смачної вечері. Поруч біля тарілки завібрував мобільний і вимкнувся – батарея не витримала.

Хід його думок було надто важко вловити, адже він вертів у голові сотні варіантів, тисячі ходів, десятки шляхів.

Умовну тишу порушила вона:

– Ммм? – Вона кивнула своїм гарненьким личком, підморгуючи, й ніби запитуючи: «Ну як?».

Вона – мила й цікава. Часта візитерка ін’язу з приємною посмішкою.

Він відвів погляд із осаду на дні чашки й перевів його на її широко відкриті світлі очі.

­­­– Смачно, зайка, смачно… – він посміхнувся й прижмурився: звісно ж смачно.

Вона, як лінива кіцька на сонці – тихесенько й ледь помітно засміялася, в душі будучи вкрай задоволеною й гордою собою(як лише вона стрималася,щоб не замурчати?!). Кіцьку почухали по пузі.

– Знаєш, манюня, а скажи-но мені, як ти думаєш, скільки ось це все… вечеря… коштує?

Вона здивувалася, але розгубитися ще не встигла. Так само посміхаючись:

– Мабуть… гривень сорок, або п’ятдесят. А що?

Він поставив чашку на стіл й відкинувся на бильце стільчика.

– Ні-і-і, зайка, ні. Ти ж знаєш, як я це ціную. Запевняю тебе, це – безцінне.

В неї в очах розгорілися вогники.

– Ага! Ну то як же ти будеш розплачуватися?!

Він говорив чітко, але дуже повільно й розмірено.

– Зай, а що б ти хотіла від мене? Що я можу тобі дати?

– Мабуть… ти й сам знаєш… тепла…

– Бачиш як… І скільки ж воно коштує?

Вона трошки схилила голову й глянула на нього самим своїм ніжним поглядом, від якого у нього всередині все завмирало й десь зліва нило. Зумисне зупиняючись на кожному слові:

– Котик, мені… воно…безцінне.

– Моя маленька… гарно.. Цікаво, а що ж дорожче: одне чи інше?.. Тим не менше, ми на рівних умовах обмінюємося цими речами… Бач, а кажуть, що в реальному житті ми не стикаємося з нескінченними поняттями…

.ТРОЯ.